На світанку, коли в лютому вже пахло весною, прогримів послідовний авіаційний удар. Розстрілювали будинки й людей Бородянки. Неоніла прокинулася від гучного свисту. Тремтіли стіни, а заодно й жіноче тіло. Перше, про що подумала, треба одягнути хрестик. Похапцем були зібрані дитячі теплі речі, запасна куртка й незграбно сходженні черевики. З дешевого наплічника визирали документи, брязкальця і термос із гарячою водою для дитячої суміші. Ранкова сірість вразила очі, дурманив запах пороху снарядів. З-під завалів чулося, як заживо вмирали люди. І ніхто, ніхто не здатен був допомогти. Без плану й напрямку Неоніла влилась у невідому людську колону. Все ще був лютий.
Батьки розлучились, коли Неоніла вийшла заміж. «Ми тебе виховали, заміж видали, хату переписали, тепер і для себе пожити можна», — сказали й роз’їхались. Тепер і вона обживалась у чужій, відсирілій хаті Подільської землі. Тут було тихо, але гамірно було лише поміж грудей Неоніли. Вона викрутила пальці в сторону, так можуть напевне не всі, думала, але вона могла. І навіть більше.
— Батьки залишили, життя війна зруйнувала, хата не знати чи вціліла, ще й тебе забирають! — билася в змужнілі чоловічі плечі, коли напівтемрява змушувала прощатись.
Сашко присів на край стільчика. Перед ним стояла жінка, яку він не знав чи колись ще побачить.
— Хто, як не ми? — так і мовив, не моргнувши брудно-зеленими очима та закинувши тактичний рюкзак.
Заховані гроші швидко закінчувались. І все, що могла Неоніла з дитиною на руках — порядкувати на городі. Схудлі жіночі руки обробляли огірки, помідори, качани розлогої капусти й молодого буряку. Неоніла вперше гордилася собою, що не впала духом, не зарилась обличчям у набиту пір’ям подушку, не подалась у світову чужину. Щодень жінка поливала обвиті пагони фасолі та мріяла, як босоніж поливатиме квіти в рідній Бородянці, проймаючись ранковим сходом сонця. Ходила поміж цвітом картоплі з рубанком у горлі, уявляючи себе отим колорадським жуком, якого вона тихо і свавільно позбавляла найменшої надії на існування. Як пів року тому позбавили її ніким не кликані «рятівники». «За що? Чим ми завинили перед тобою, Боже? — здалась, не витримала: — Знаєш, як хочеться повернутися додому і знати, що все закінчилось? Як почуваю себе ніким? Знаєш, Боже? Ти це знаєш?! — дала волю прозорим сльозам, кусаючи до темно-червоної крові вузькі губи.
На Яблучного Спаса ряснів теплий дощ. На ґанку зібраний невеликий, свіжопофарбований кошик. Що треба освячувати фрукти Неоніла дізналася тут. У хвіртці з’явився Сашко: звільнений від смерті, сивий, наче молоко й миттєво постарілий військовий. Війна відпустила додому. Безжалісна війна дозволила вдихнути запах жіночого густого волосся. Обцілувати виразний рум’янець, що пасував до чорних, широких брів та маленьких вух. Стискаючи долонями срібний хрестик, що оселився на шовковій нитці, Неоніла підійшла до вікна. Тілом забігали табунці мурах.
Авторка: Юлія Фацієвич
