Вона була однією з тих жінок, яких легко впізнавали за стертим манікюром та відрослим корінням волосся. «Жінка з України», — вичавила товстозада працівниця митниці, розтираючи чорнильну мокрінь на паспортних сторінках. На кордоні Варвара побачила волонтерів, які розливали чай, давали в руки тостери із шинкою та сиром, дітям — шоколадні батончики. Хто потребував більшого, то приносили чистий одяг і сухе взуття. Волонтери перекладали для тих, хто вперше за кордоном, були й такі, що розказували про маршрути далі.
— А маршрут додому можна? — сказала про себе Варвара і розчинилася в натовпі.
На українсько-польському кордоні вона опинилася не відразу, відколи почалося повномасштабне вторгнення. Її тіло, як і стіни вдома, не витримували постійних звуків обстрілів. Та Варвара гралася із собою, коли неодноразово прокидалася спітнілою посеред ночі та сидячи чекала, коли в її дім прилетить. Цього ранку Варвара не зімкнула очей. Одяглась, зібрала все, що втрапило під руку, грюкнула дверима і вибігла на вулицю. Щось холодне та ніжне падало на її сухе обличчя. З неба сипалися грайливі сніжинки, а навколо тремтіли такі ж покинуті жінки, як Варвара. Біля жінок, тримаючись, сутужно вдихали-видихали березневе повітря їхні діти. Сьогодні погодили зелений коридор і ті, хто мав намір виїхати плекали надії не стати ще одним гарматним м’ясом для російського снаряда. Варвара стояла й думала, чому полюбила Токмак. Не тільки з музейних лекцій, які організовувала й читала для місцевих. Вона горіла експонатами, а ще більше — архітектурою. Варвара любила Токмак за парк Кірова, сходжені доріжки, а будинки радянського штибу здавалися столітнім нерозгаданим місцем, бо ніхто ніколи не дізнається про життя чужих сімей. Тепер її місто просякнуте чорним димом, у ньому смердить чужинцями та розкиданими трупами. Безлюдними вулицями розносився голодний собачий гавкіт. Варвара похнюпила ніс, розплакалася. Якось нехотячи підслухала розмову за своєю спиною. Там дівчина в піжамних штанах обіцяла хлопцеві, якщо виберуться з теперішнього пекла, народити сина. Він покривав поцілунками чорні круги навколо таких же чорних, але дівочих очей. Варвара згадала Андрія, колишнього, який хотів тинятися музичними фестивалями та ночувати в дешевих готелях, мов це весело й не треба натягатися в житті, аби чогось досягти. Варвара натомість хотіла дітей та хатнього затишку. Вона обвела поглядом інших людей, які, як і вона, стояли в живій черзі вибратися з Токмака, та через деякий час сюди повернутися. В очі потрапив лисий чоловік. Коли він рухав губами, то одночасно рухалася його міжбрівна зморшка. Настрій такий, що і сміятися не хотілося, але його зморшка примусила підняти кутики рота. Той лисий говорив, щоб жінка ні на крок не відходила від Свєти, гроші сховала між цицьками й писка перед поляками зайвий раз не розтуляла. У їхню подружню настанову вслухався старий чоловік, опертий у двічі перемотану паличку.
— Чого балухи вилупив? — запитав лисий, киваючи, — не хороше чужі розмови слухати.
Старий чоловік тільки змахнув спрацьованими руками, мовляв, молодь тепер не та. Приблизно через кілька хвилин почулося десь із середини черги, як жінка худорлявого стану тонула в сльозах, переказуючи телефоном, як не змогла вмістити у валізу на коліщатах одяг європейських брендів. Варвара замислилася, як життя вчить розставляти пріоритети. Люди живої черги могли обійтися одним светром, зручними джинсами чи навіть тим, що встигли вхопити. А хтось встиг вхопити маленьку чорну сукню, червону помаду, якою ніколи не користувався. Варвара вузько усміхнулася, відповідаючи на своє ж запитання: «Напевне, щоб ці речі нагадували про дім». «Учора, — обізвалася жінка в окулярах до іншої, що тримала під пахвою чорну кішку, — розстріляли мою сусідку, яка просто йшла за водою. Її тіло досі лежить під будинком». Обидві замовчали. Потім перехрестились і подумали, щоб не хотіли бути на місці тієї жінки. Дістатися до зеленого коридору, аби втекти, що починався з низки поржавілих автобусів із надписом «Люди», означало щосили бігти дорогою з розталим снігом. І Варвара бігла в літніх гумових шльопанцях. Тоді багато, хто пробував, мало, у кого вийшло.
Авторка: Юлія Фацієвич
