Звичною дорогою, якою тендітна Віра прямувала з роботи двічі на тиждень, шкварчали грозові бульки. Їх було безліч і вона не встигала рахувати. Її лофери, куплені минулої осені, топилися в калюжах, а від того тепер шкварчали й ноги. Віра зітхнула, витерла мокре від крапель чоло. Переставила парасольку в іншу руку, оглянувши периметр за спиною. Позаду нікого, то ж Віра подумала, що можна голосно матюкнутись і вільно промовила: «Трясця!»
Сьогодні день не задався із самого ранку, що ж понеділок. Віра працювала редакторкою. Видавництво було давнім і не мало сталого керівника, то ж Віра вважалася і керівницею, і піарницею, і верстальницею. Назву, до речі, теж вона придумала «Між рядками». Загалом Віра була вродливою жінкою, але останнім часом занадто втомленою. Так от сьогодні, у понеділок, тричі змінювався настрій письменниці, що нахабно кинула стос паперу Вірі на стіл. Таку ж кількість разів змінювалася погода за немитим офісним вікном. Якби можна було замінити щось у житті вона б однаково вибрала редактуру.
Віра не мала дітей. Жила розсудливо і вміла чітко дотримуватися плану, який склала ще в 10 класі. Крім чоловіка, з нею жила кішка, яку щовечора купала, потім розчісувала золотисту шерсть, купувала спеціальний корм, часто підбираючи смаки. На що Віра мала свою нестабільну позицію:
— Краще вже мати дітей, — вкотре чистила котячий засраний лоток Віра, — від них, мабуть, не так смердить.
І майже завжди не отримувала відповіді ні від чоловіка, ні від самої кішки.
— Ти що не міг винести кішці пісок? — Віра увійшла мокрою до хати. У ніс вдарив котячий запах. Нависла напруга, що хоч ножем ріж, — якщо пісок мокрий вона дзюритиме будь-де.
— Коли ти вирішила завести кішку, то не питала, чи мені взагалі подобається така ідея. Ти просто приволокла її додому. От і виноси, — напханим чипсами ротом відповів чоловік у навушниках.
Її чоловік працював айтівцем. Він розбив живіт нездоровою їжею, енергетиками та сидінням у кріслі.
— Та ну тебе, — скривилася жіноча постать, махнувши рукою.
Віра подивилася на власне відображення в дзеркалі. У ту мить вона не була схожою на ту десятикласницю, яка чітко знала чого хоче від життя. У ту мить вона здавалася котячим лотком: переповненим, не свіжим, старим.
У холодильнику гуляв вітер — треба було зайти в Сільпо. Минав другий тиждень марафону зі схуднення:
— А червоне сухе можна? — не очікуючи сказала Віра, роблячи ревізію в мінібарі, — блін, таки треба в Сільпо. Узяти сиру й іспанського винограду.
Віра зачинила дверці мінібару. Сіла за стіл, почала перебирати ногами й думками водночас. Що сталося з тим високим чоловіком, який хіхікав на поляроїдному знімку, який роками висів на їхньому холодильнику. То було перше побачення, коли Льоня, так вона його називала, пунктами розклав бачення їхньої сім’ї. Віра тоді з рота пирснула шампанським, прокручуючи пальцем біля скроні: «Що?» Бо ж не можуть вжитися обидві амбітні людини під одним дахом. Але той самовпевнений Льоня більше нічого не питав. Через місяць приніс тонкий перстень із крихітним діамантом. Сороміцьке вклав у її худу жіночу руку, додавши: «Ти й так усе знаєш».
Й Ольга знала. До того, коли айтівець, перебравши чистого віскі, видав про свою жалюгідність. Він старанно зводив слова докупи, а вона бачила повислу шкіру під очима. Шрам від укусу вівчарки. Зморщене чоло і глибокі западини над повіками. Помутнілі сіро-голубі очі. Вони не дивилися зблизька, навпаки — вдалечінь, ніби одурманені. Видніли не перші сиві пасма, яких не сховати. Віра знала, що треба було народжувати, коли він просив. А вона жадібно ковтала таблетки. Від крутого хлопа, який ладен звернути гори, не залишилося нічого, окрім дебелого тіла, роздутих ніг і розбитого живота. Він щодня топився в геймерському кріслі, впихаючи японцям антивірусні програми. Вони більше не говорили про кіно, бо йому не хватало терпіння його дивитися. Віра перестала говорити, а він перестав її слухати. Тепер вона зручно вмощувалася в крісло, витягнувши важкі ноги на пуфик.
Вона далі перебирала ногами й думала, яка ж дурепа! Відмовлялася від цукру, бо на п’ятдесят із гаком кілограмів занесла себе до списку товстих. А потім ледве ноги волокла додому, бо світ обертом йшов. Тоді ще сусідки коло під’їзду рознесли, яка Віра п’яна і яка хамовита молодь пішла. «Старі курви», — подумала редакторка. На поляроїдному знімку обіймалися двоє. А зараз вона й не пригадувала запах Льоні. Який він? Пітний, але все ще рідний? Чужий, але звиклий? Віра випрямила рукава куртки, засунула ноги у вологі лофери, чорт забирай, перекинула сумку через плече. Розгарячена і збуджена вона зійшла в паб за хтивим чоловічим поглядом, якого так потребувала від Льоні. Крутий хлоп так і хрустів чипсами, сидячи вдома, в кріслі. Тільки від крутого хлопа тепер пахло тижневими шкарпетками.
Авторка: Юлія Фацієвич
