Настка зайшла навшпиньках. Та рипучі двері, ніби навмисне, змусили глядачів кинути оком у бік її бажанню залишитися непоміченою. Вона віднайшла вільне місце десь у вісімнадцятому ряду. Вмостила спочатку замшеву сумку, затим себе – у замшевих клішованих штанах, замшевому капелюсі, де неохайно ховалося густе темно-каштанове волосся. Вийшло так, що Настка двічі пропустила автобус: перший не наздогнала, в другий тупо не влізла. «Може, Ірка не помітила?» – прошепотіла до себе, що сива голова з нижнього ряду встигла визирнути з-під віяла. Настка випростала руки, налаштувала камеру.
Вийшло так, що Ірка росла сама. Дід опікувався нею до дев’ятого класу, допоки Ірка не взяла відкладену пенсію із серванта і не поїхала до Львова вступати в акторський. Вона писала скупі листи, такі, що за рік їх назбиралося як пальців на одній руці. Ірка якось приклеїла фотокартку до листа: засмагле обличчя, маленький кирпатий ніс, зелені очі та ямочка на правій щоці робили її геть не схожою на себе. Настка важко зітхнула. Її життя на фоні фотокартки здавалося сірим, навіть брудним. Пилилися власні непродані картини, глянцеві журнали й недокурки. Якось Ірка сама подзвонила.
– Мені хочеться зустрітись!
– Мені теж! – Настка не імпровізувала.
– Тоді чекатиму в театрі, — сказала, ніби зв’язок от-от розірветься, — ти мене впізнаєш!
Ірка грала роль львів’янки 80-х. Немов вінценосний журавель, вона підстрибувала на сцені. Коктейльна сукня прилягала до її персикових колін. Ірка вклонилася, тримаючись за тонку посмішку. Так, ніби черв’яки роз’їдали щось гниле всередині. Метушилися її очі. Настка озирнулася навколо і знову повернулася до сцени. Вийшло так, що там не було пустотливої Ірки з нерівно обстриженим чубком. Не звучав її справжній сміх. І не було довгих розмов про все, та ні про що в цілому. На сцені не було нічого з минулих добрих днів.Вийшло так, що там була лише зухвала Ірен.
Авторка: Юлія Фацієвич
