Я впізнаю типовий запах вокзалу: креозотовий, приблудний, чужий. Так, я вже в цьому місті. Йду пішки й тягну валізку зі стертими коліщатами. Добряче ми поїздили з нею: від Львова до Нідерландів, з Нідерландів у Париж, з Парижу сім годин через Атлантику. Славні часи журналістської практики.
Вчепивши вірну валізку, неначе подружку, оминаю львівські дрібні ямки. Це зі мною вперше. Колись цим займався Сашка. Він мій коханець! До речі, Сашка фотограф. Тільки не живих тіл, а коштовних каменів. Ми здибалися в Чикаго. Він вдавав, що йому подобається моя українська з галицьким акцентом. А я вдавала щиру зацікавленість його довгими пальцями рук. Наче гумові — отак береш і розтягуєш. Згодом ті ж пальці таки виправдали своє, смакуючи моїм оголеним тілом. Тоді в Чикаго Сашка подобався всім — китайкам, іспанкам, українкам, — але не подобався мені. Сашка приїхав із Харкова, де залишилася Машка. Та ж Машка — дівчина Сашки. А він прилетів по воркеру на літо, бо Машка хотіла вечеряти в ресторанах, пити Moet і ходити в кіно. Сашка тягнув стипендію, а Машка тягнула його. А коли цвіли каштани прийшов тато Сашки. Говорив щось про не закриті гештальти молодості, про стрімку юність, а в кінці додав, щоб син носив презервативи в гаманці. Сашка встидливо розтулив кутики рота, а тато поклав сотні Франклінів на стіл, мовляв, на майбутнє. От Сашка й подав заявку, оплатив собі програму, отримав візу, сів на літак і ступив на американську землю.
Повертаю за рогом протоптаної львівської вулички. У мене немає причин ненавидіти велике місто, по суті, і любити теж. Є лише спогади. Інколи я їх дістаю, наче маленьку чорну сукню, закинуту вглиб вікової шафи. Божевільно регочу, пригадую гуртожитську кімнату на чотирьох, кухню на вісьмох, душ на дванадцятьох. Тонкі потріскані стіни, за якими вирували шампанське, секс і цигарки. Ох! Різноколірний тоді люд приходив і йшов, реготав і співав, трахався і стогнав. Лисий таксист подає знак пройти вперед. Я показую зуби й думками повертаюся в тісну з напівмороком газетку. Ми писали амбіційно, але мало. А потім до мене переїхав Сашка — коли його врешті покинула Машка — мій головний біль, моя залежна любов.
Так от, коли мене не було в місті Сашка жив днями неодруженого парубка. Кількаденний приїзд означав прибирання речей його та розпаковування своїх. Якось я сказала Сашці, що його важко любити, але я б вийшла за нього заміж. Сашка скочив на рівні ноги. Невгамовний із тугим задом він акуратно почав скручувати травку. Він відповів не одразу, але присягаюся: коли Сашка нарешті вимовив слово, я думала, хлопака зараз розплачеться.
— Ти забагато вимагаєш.
— А ти хочеш, щоб весь світ під тобою танцював.
— Ні, не весь, лише самотні скуті баби.
Я ще виливала на нього свої плаксиві докори. Звинувачувала в нашому невдалому романі. Сашка ґвалтував мене словами, а потім різко гримнув дверима. А я так і залишилася гола, ніби зв’язана й пуста на бавовняному килимку.
Велике місто завжди перенасичене людьми. Якби людей було менше, воно б мало приємніший вигляд. Велике місто не здавлювало б горлянку. Це, як перебити собі кадик і хвацьки видирати повітря. Врешті зупиняюся біля брудних, знайомих дверей, навколо яки стирчать такі ж обдерті східці. Кажу собі, самотній скутій бабі, дзуськи тобі, Сашка! Дзуськи! Ступаю крок вглиб великого міста в якому не всім лестить знайти свою людину.
Авторка: Юлія Фацієвич
