Рясно зацвіли каштани. Того травневого ранку між одинокими легкими хмарами вона прощалась з Києвом, якого так і не змогла полюбити. Здавалося, на борту літака зібрались ті, кому до вподоби підвищений атмосферний тиск. Американська віза й музейна пристрасть стали зеленим світлом тодішнього літа.
«Господи, а може ми так і не змогли охолонути?» – подумки, а інколи й вголос запитувала себе. Наче грубозернистий камінь оселився десь там на дні дівочої п’ятирічної закоханості. Поміж вподобань картинами та оголеними експонатами Ліна тяжіла до блошиних ринків — там, де старовинні речі говорять самі про себе й не здатні померти. Кріс якраз розкладав темно-синій дощовик аби сліпий дощ не окропив вартісний дріб’язок. Його життя склалось просто: проваливши випускні іспити він так і не отримав диплом, а зараз міг би надавати юридичні послуги малозабезпеченим американцям. Щоб геть не пропасти Кріс вставляє у вінтажні оправи нове скло з яких виходять неповторні речі.
Від чого втікають люди? Від законів, — на злочинницю не схожа. Від браку грошей? – з вигляду нічого не бракне. Від людей, — про себе запевнив русявий молодик, подаючи чергову оправу. Зате Ліні його губи видались не ціловані й грішні, а очі – божевільно сірі.
Залишались лічені дні, коли дівчина отримала від американських канікул більше, аніж очікувала. Ввечері вони сиділи на нагрітому сонцем асфальті з морозивом на смак дитячої жуйки. До світанку гойдались, відчуваючи легкість нового дня. Сніданок влаштовували в парку з гарячим какао та донатсами з малиновим варенням. Їхні губи підпухали від поцілунків, а оголені тремтливі тіла втягували в себе приємний присмак насолоди.
– У тебе сміються очі, – скрикувала Ліна, коли скромний американець називав її своєю музою. Натомість витончена дівоча врода в’їдливо огортала його кошлату й часто вимиту голову.
Останній ранок нагадав про вечірній рейс. Ліна якраз пакувала ручну поклажу. У двері постукали. Порожньо. Лише залишений букет ірисів, дві вінтажні оправи й конверт з гладкого паперу. В Ліни запекло в грудях. Гусячі лапки пройшлись по тілу. Закоханий погляд змінив бентежний: «Моя витончена муза. Наші поцілунки були смачнішими за морозиво, а міцні обійми випаровували хімію. Та я не пробачу собі, якщо не поставлю крапку сьогодні. Я знав, що ти втікаєш від людей. На жаль, люди не вінтажні оправи, їм не властиве нове дихання. І на тебе чекають, але не я».
Клубок в горлі застряг, наче кістка від риби – товста, з гострими кінцями. Вона здавлювала все сильніше. Чи то від нервів, чи від переживань. Їй ще довго снилось небо Америки. Та вона більше не втікала. Вона вибрала себе.
Авторка: Юлія Фацієвич
