На липневого Івана в літній кухні пахло різними смаками. Соня напористо готувалася до особливої трапези. Спітніле чоло похвилинно оздоблювалось тоненькими краплями, нагадуючи росу. Білий кислуватий борщ, до нього куплені рогалики, обов’язково рибу, два салати, а може й одного вистарчить? Ні, один якось постидне – все-таки два! Овочі з бабиного городу. А ще фрукти й кава або чай, бабин фірмовий пляцок, ну як без бабиної «Надьки»?! – говорила, немов хтось перевіряв на швидкість читання.
– Баб, дід мені наснився. Мабуть, з липневим Іваном приходив вітати, — запевнила Соня, рихтуючи салат.
– Коли до мене дідо приходить, то завше віщає якусь новину, лиш но не тривожну.
Костик пів року оббивав пороги студентського гуртожитку. Чорноволоса майже театралка зареклася не впускати чоловіків до свого серця. Дідо помер, коли їй було тринадцять. Баба й дотепер плаче над їхнім портретом. Так, як дід любився з бабою Соня бачила в них і в кіно. Більше ніде. І ні в кого.
На перше побачення, як називав Костик, а Соня вперто виправляла на культурний похід знайомих, хлопець прийшов з огрядними гортензіями. Білі, голубі та рожеві гілочки з налитим зеленого кольору листя ув’язнили широку чоловічу долоню. Соня миготіла рідкими віями, вдаючи нічим не здивовану, але всередині трепетно обіймала його, бо ті гортензії наче з бабиного квітника. Пригадалось, як малою босоніж розгулювала там протоптаними стежками. В тому квітнику ростуть її другі діти, — дотепер повторювала баба. Ті найбільші, то гортензії, за ними лілії білі, поміж них барвінок в’ється, а з-під нього навесні півонія. В планах Костика було закрутити мрійливу Соню в латиноамериканській сальсі. Опісля пригостити какао з мигдалевим сиропом, її улюбленим, насміятись досхочу, розказати трепетні дитячі історії або коротко – сподобатись Соні. Вдалось, але не з першого разу. Офіційно дівчина хотіла назвати Костика своїм кавалером в бабиній хаті.
З годинника вискочила полохлива сова і пробила третю годину. Костик попередив, щоб Соня відкривала замаєну польовим букетом браму. З протилежного боку видніла бабина хата й постать в білому. Важкий удар, що пройшовся по тілу Костика, потягнув його долілиць, а різке гальмо чорної «Лади» не приглушило дзвінке дівоче ридання. Зсутулившись, Соня імпульсивно приводила до тями того, кому не встигла сказати кохаю. Обціловувала здерті до крові чоловічі вилиці. Не відчуваючи болю від дрібного каміння, що в’їдливо засів в кістлявих колінах, Соня зі всіх сил пригортала чоловічий силует. Готова видерти з грудей пекельний біль лиш би не залишив одну. Налиті смертю смарагдові очі й зблідлі пересохлі уста останнім подихом промовили: Думай про мене, коли танцюватимеш. Глухий, але глибокий крик Соні сполохнув місцевих горобців.
На липневого Івана збіглись люди до дівчини, що гірко плакала. Збіглись люди до хлопця, якого вже не боліло. На липневого Івана збіглись люди до бабиної хати, а не кавалер.
Авторка: Юлія Фацієвич
