Всередині залу пахло сухим деревом. Вони увійшли втрьох: гучно, помітно, жваво.
— Може, тут? — Сказав доволі високий чолов’яга, киваючи в сторону стола в самому куті залу. Чоловік переступив поріг першим.
— Та нє, — скривився другий, показавши, лише почорнілий зуб. — Як на от шибі.
— Ну, а де тоді? — Втрутився третій, сходу знімаючи пальто.
— Та он там, у кутку, би нас менше людей чуло, — знову запропонував перший чоловік, що любив прості речі. А затим зняв спортивну куртку, розчепив верхній ґудзик сорочки та вмостився в плетене крісло.
Всередині звучав джаз, грайливо запрошуючи присутніх до розмови.
— Свате, я салатом не наїмся, — випередив перший, — бери м’ясо.
Другий чоловік помірно втопив пальці в біле, наче молоко, волосся, ковтнув води та звів очі до першого:
— Ванька, — каже, — м’ясо, то м’ясо. А ти, Петре?
Петро розправив видні плечі. Йому було за п’ятдесят і він пив чистий віскі без льоду.
— Бограч, — сказав впевнено, ніби бував тут раніше.
Знадвору в зал проскочив шум рясного теплого дощу. Ванька порізав м’ясо на рівні куски. Довго жував, а потім сказав: «Як то файно деколи ніц не робити, но ся бавити в пана». Петро все ще чекав бограча, а сват підкреслив, що горбатого, може, і могила виправить, але не Ваньку! Троє ритмічно зареготали.
— Якось внучка завела мене в магазин з одягом. Приміряла джинси й светр, а потім сказала, що вона вайт! — Сказав Петро. Закотив рукава й нахилився над принесеною стравою.
— Яка?
— Біла, хіба ж ні? — пояснив сват, маючи за плечима вищу філологічну освіту.
— То я тепер знаю, що вона біла, а тоді мені було невтямки, — каже, — їй три роки, я її українську заледве розумію, а вона мені вайт та й вайт у магазині.
— Дивні часи настали, правда? — сват зітхнув, — свого вчити не хочемо, лишень би чуже.
— Мале-мале, але знає, у які магазини отвєсті, — підсумував Ванька. Він говорив голосно, але не часто.
Над ними повисла мовчанка, як та розлога зелень із пофарбованої стелі. Здається, зелень давно тут мешкала. Її цупкі листки трималися купки, як ті чоловіки за столом.
— Скільки років ми знаємося? — Петро попросив вафлі й каву, поки тиск за дня ще в нормі.
— Тьху, — каже Ванька, — как союз раз і пхикнув.
— Понад тридцять років.
— І всякає бувало! — Увірвав Ванька, показуючи вказівний палець правиці.
— І дітей виховали, і весілля справили, і війну застали. — Сват склав руки, ніби хотів заховати власне тіло. — А суржик із Ваньки дотепер не вибити!
За розпашілими, чи то від сміху, чи від жару пічки, обличчями пробивалися риси двадцятирічних юнаків. І ніхто з них не посмів заперечити.
Авторка: Юлія Фацієвич
