Люба вмостилася на порозі балконних дверей і вкотре за місяць тремтячим першим голосом заспівала: «Десь заграла плакуча гітара, там дівчина стрічала весну». Висока, з витонченими формами жінка босою перебирала на ногах великі пальці з вказівними, що ними поповзли мурахи.
— Любань, ти вдома? — знімаючи незручні сандалі, захекавшись, гукнула Надя.
Ця молода, огрядна жінка ділила з Любою не лише однокімнатну квартиру, а й підстаркувате подружжя італійців. Надя переїхала з невеличкого містечка в пошуках не стільки привабливого, як забезпеченого чоловіка. В Україні життя в неї не складалось, а дівувати самій поміж знайомих було дедалі соромно. Люба й оком не моргнула, як Надя стала позаду, підхопивши тужливі пісні.
— Сил уже немає, Надю, — увірвала спів Люба, — не витримую тут, серце не на місті. — Махнула рукою, а на її зап’ясті задзвеніли саморобні браслети.
— Так і з розуму зійти можна, Любко.
Надя вміла бути смішною, працьовитою, але не вміла бути покірною. Вона присіла на ослінчик. Заклала волосся за вуха й підперла важке підборіддя. Люба звела ноги під себе, погладила коліна і сказала:
— Мені сьогодні снилося море. Безкрає. Темно-темно-синє. Я пам’ятаю таке море, коли батьки вперше вирішили мені його показати. Мені було сім. Тоді вони витратили всі заощадження, що відкладали на новий «Жигулі». Я ще розбила вщент свого слоїка зі срібними й золотими копійками, аби лиш вдихнути морського повітря. Пам’ятаю, на пляжі дув стрімкий вітер, що голову зносив, але віддавав теплом. Хвилі штормило. І я стояла, ноги по кісточки у воді, а хвилі одна за одною, без будь-якого інтервалу розбивалися об мене. Намагалася не рухатись, бо мама фотографувала і в плівці був тільки один кадрик. Пам’ятаю, як вона розслаблено сміялася і просила мене задоволено усміхнутись, бо не буде вдалої знимки. А я вагалася чи мені, сміючись завмерти, чи облизувати руку, що по лікоть у морозиві. Я пам’ятаю, то були білі, без добавок і без поливок дві кульки пломбіру. Відтоді я ніде не їла таке смачнюче морозиво.
Надя закурила тонкі цигарки. Люба додала:
— Моїй дитині одинадцять і вона ще не бачила моря.
Люба тихо схлипнула, ковтаючи сухі сльози, як вино. Жінка приїхала ненадовго аби заробити грошей на нові ремонти, аби в хаті все було й попри хату, щоб не відрізнялися від сусідів. Втягнулась. Йшов шостий рік. Тепер хата найліпша в селі.
— І я не можу пригадати перший дзвоник дитини, не можу взяти до рук важкого портфеля після школи, відвідати батьківські збори й отримати листівку зроблену руками моєї дитини. І яка різниця між червоними туфлями чи чорними, якщо ти їх однаково не побачиш на маленькій ніжці.
Люба замовкла. Материнська любов стала слабким, вразливим місцем.
— Є надія все виправити. Це я тобі, як Надія говорю.
— Я знаю. Тому повернуся додому. Терпець уже не той. І здоров’я хитке. А в серпні поїду з донькою смакувати без добавок і без поливок дві кульки пломбіру. Чекай фотокартку!
Сусідки обійнялись. Знали, що востаннє.
Авторка: Юлія Фацієвич
