Соломії подобалась її квартира за містом, обставлена вінтажними меблями та зеленими велетнями в горщиках. Інколи їй подобався Толік. Якось контурами графіту на бузковому полотні Соломія звела їх разом: його закручені короткі вуса торкалися її незайманої м’якої шкіри; його перелиті гірким шоколадом очі смакували її ванільне волосся.
У звичайному житті Толік працював рієлтором. Мав вдале почуття гумору й ненав’язливий стиль одягу. Вони бачились тричі на тиждень. Якось Толік запропонував Соломії вийти за нього заміж. І вона неочікувано для всіх погодилась.
За чоловічими плечима в центральній частині міста ховалися дві австрійські кімнатки з важкими вікнами та рипучим паркетом. Соломія перевезла речі, облаштувала меблі, розклала мольберт із пензлями. У шафі з різьбленими рамками розвісила сукні на бретельках, штани в смужку та поскладала светри. Толік почепив її сюрреалістичну картину над дерев’яною спинкою їхнього ліжка. Спершу мовчки дивились на мистецький атрибут, а потім, повернувши голови одне до одного, пирснули зі сміху не схожими голосами. Соломія картину зняла й Толік повісив їхній портрет.
Коли пахло імбиром, лимонним чаєм та мандаринами Толік подарував Соломії цвілу збірку віршів Симоненка. Випростав ноги на дивані, посадив біля себе жіночий стан. Вони загорнулися в бавовняний коцик, ніби цукерка в палітурці: ароматно, солодко і, як у дитинстві — не часто. Він читав тихо, невимушено загравав словами, наче викохував. Вона гладила його великі вуха, що годі було сховати в шапку. Слухала й пила какао. Її тілом повзли невидимі мурахи. Толік пригадав, як піднявся на 112 поверх скляної будівлі, а під ногами мріяло місто:
— Я ніби торкався хмар, схожих на повітряну вату, — сказав, сьорбнув вино й усміхнувся.
— Ага. — Вона не зовсім повірила, та очі навпроти чудернацьки спалахнули.
— Знаєш, люди були такими крихітними й безпорадними. Квапилися жити. Я стояв і, здавалося, чув їхні чвари. На мить мені захотілося стати Богом.
— Я теж така? — Вона підняла трикутні брови. — Як ті люди, що квапляться жити.
— Ти інша.
А потім вони кохалися. Килимковий ворс лоскотав місця, незнаних літнього сонця.
Наступного дня виставкова зала в центральній частині міста почепила на стіни її картини. Люди приходили, милували око та йшли. Ніхто не смакував мистецтвом. Навпаки ті ж люди теж квапились жити. Вулиця гуділа в голові, як Соломія повернулася додому. Рвала листя салату, розігрівала плов. Звиклий кімнатний запах засвербів у носі. Терлися між собою зуби. Вона полишила посуд і занурила лице у воду з-під крана. Різко ковтала, не відчуваючи смаку. У їхній квартирі вода ніколи не була смачна. Соломія натягала прилиплу шкіру живота. Кашляла червоними плямами. Сухоти потроху точили її легені, коли підлога вислизнула з-під її ватних капців. Толік знайшов її криву, мов спіраль поміж кухонними тумбами.
— Почалося, — сказала Соломія, на що вистарчило сил.
Гачкувата сукня прикривала кістляві коліна, коли Толік торкався довгими пальцями її делікатну шию. Непорушно розв’язав мереживний бант. Сукня пройнялася холодним кахлем. Він підняв її на руки. Опустив у гарячу воду й купав, ніби новонароджену: змочував сметанкові губи, мастив всохлі пипки. Зніяковіло притримував нерухоме тіло, покрите змерзлим пухом. Тремтів чоловічий голос, та не припиняв шепотіти про повітряну кулю насиченого цинкового кольору, де колишеться сухий вітер. Де б над ними мерехтіли яскраві цятки, гріло б вогняне тепло. Толік замовк. А вона ледь розвела гострі кутики рота.
Її тіло перестало парувати на його жилавих руках. Повіки ще пахнули нею та ліками. Він плакав. Запихав пальці за щоки. Кусав побабчену шкіру. Свіжа солена рідина роздувала ніздрі. Цівкою вмивала шию, тягарем падала на коліна. Він обійняв гачкувату сукню, що таїла цитрусові парфуми. Кров’яні сліди жили поміж нитками. Гачкувата сукня накрила голе мертве тіло.
Авторка: Юлія Фацієвич
