Оля плавала з п’яти років. Вона це робила вправно й без остраху. Плавати Олю навчив тато, коли вони вперше побачили чиркові води.
На початку нульових варіантів вдихнути морського повітря залишалося не так багато, але батьки настирливо оплачували двотижневі путівки одеської бази. Їхати вирішили власним авто. Новенька іномарка досі таїла салонний запах. Одягу вирішили брати не багато, але затрамбований багажник говорив протилежне. Виглядало, ніби винесли половину шафи. Тато перед від’їздом чухав потилицю, щоб машина на трасі не порола задом.
Пекло обіднє сонце, коли відпочивальники ховали свої червоні розжарені тіла в однотипних дерев’яних будиночках. Вдень за стіною чулося скрипіння пружинного ліжка. Ввечері ненав’язливий вітер розносив запах липкого крему від комарів. На пожовтілих, подертих фіранках майоріли, як гірлянди, липучки від мух. Коли нарешті одного ранку пісок обпікав ступні ніжної дитячої шкіри, тато купав Олю у воді. Отак, тримаючи під маленькими пахвами, занурював, а вона верещала: «Ще! Хочу ще!» Червоніли очі, розширювався ніс, пекли щоки від морської води, але ніяк не залишити підсолену каламуть.
Незабаром, після мандрівки, місцевий басейн став для Олі другою домівкою. Тато чекав і через вікно споглядав, як Оля плавала. А потім мокрі рушники змінював сухими. Неквапливо розчісував мокре хвилясте волосся.
Два роки потому, уже на трампліні триметрової висоти, Оля вперше виконала оберти. Тоді вона виборола перше місце й щиру неочікувану нагоду побачити татові сльози. Зіскочити на рівні ноги та гучно закричати, що пишається нею не дорівнювало жодній золотій медалі.
— Оля виборює першість у змаганнях. У неї безпрецедентний порив до перемоги, — невпинно провадив тренер, — прикро, якщо не підхопите вчасно.
У тата трохи випнулися губи, але неминучим було рішення осісти десь на заробітках. Відтоді Оля діставала закордонні подарунки, різдвяні листівки. На день народження оновлений спортивний інвентар. Тато писав листи. У словах нерозбірливого почерку читався сум. У кутку кімнати причаїлися закордонні бандерольки, які не відчули теплоти дівочих рук. Тато вираховував чеські крона, поки Оля дозволяла вкривати свою м’яку, мов пелюстка, шкіру слизькими, чоловічими поцілунками. Помалу, але вдало важкий кантрі-рок витісняв плавання. Обрізане хвилясте волосся набуло рожевого відтінку. У вухах більше не дзвенів її дитячий безтурботний сміх. Настала цілковита забута легкість батькового голосу.
«Не дивитися вниз, не дивитися вниз», — повторювала з трампліна Оля. Натягнуте тіло, вздовж якого випросталися тонкі руки. Дівочий стан оперся на витіснені пальці ніг. Руки стрімко піднялися вверх, наче пташині крила, яка от-от полетить. Залишалося пірнути й виплисти. Крихкотіла дівчина хлюпнулась об прозору воду. Перед очима хтось обливав фарбами розтягнені обличчя незнайомих людей. І лише одне до болю рідне, просякнуте втомою не хвацьки видніло з-поміж юрби. Татові надійні очі налиті слізьми знову стали реальними.
Авторка: Юлія Фацієвич
