Людина від людини зцілюється. Про це точно знають родини зниклих безвісти військовослужбовців, які об’єднані спільнотою “Жити чекаючи”, де надають психосоціальну допомогу родинам. На жаль, за ці три роки після повномасштабного вторгнення рф на територію України, спільнота, яка у 2023 році розпочала свою роботу лише у Львівській області розширилася. Зараз “Жити чекаючи” існує ще у трьох областях країни. Хоча, насправді, з 2014 року зниклих безвісти українців надзвичайно багато.
Зараз проєкт “Жити чекаючи” підтримується Україно-Швейцарським проєктом «Психічне здоров’я для України» за підтримки уряду Швейцарії. А також до діяльності проєкту долучаються органи місцевого самоврядування, відділи надання соціальних послуг або підтримки ветеранів, різноманітні організації та небайдужі люди.
У січні 2025 року в Трускавці відбувся Форум, зустріч представників “Жити чекаючи” Львівської, Рівненської, Чернівецької та Дніпропетровської областей. Фасилітатори, психологи, координатори та адміністратори проекту зустрілися задля обміну досвідом та напрацювання спільного для всіх областей вектору руху щодо психосоціального супроводу родин зниклих безвісти військовослужбовців. Майже 80 представників об’єднала навколо такої крихкої теми Анастасія Ігнатюк (Жидкова), координаторка напрямку з Психічного здоров’я та психосоціальної підтримки MH4U:
– Форум об’єднав команди громадської ініціативи “Жити чекаючи”, які працюють впродовж різних періодів часу (від півроку до двох років) з родинами зниклих безвісти військовослужбовців. Головною метою форуму був обмін досвідом, кращими практиками та вирішенням проблем, з якими стикаються команди під час супроводу родин. Захід також мав на меті налагодження зв’язків між командами з різних областей України. Загалом у форумі взяли участь 80 представників.
– Як ви підбирали фасилітаторів (рівних помічників) для проєкту?
– Спочатку проводили фокус-групи у громадах, дізнавалися про потреби спільноти, запрошували на невеличкі групи на спілкування і вже звідти дізнавалися, хто для родин в спільноті є людиною, яка є авторитетом. Далі проводили індивідуальні інтерв’ю. Згодом, люди, які були готові, відчували свою спроможність підтримувати інших, зголошувались бути частиною команди.
Ще у листопаді 2024 року в Україні зниклими безвісти вважалося понад 50 тисяч осіб – як військових, так і цивільних. Таку заяву зробив заступник Міністра внутрішніх справ України Леонід Тимченко. Проте найбільша кількість людей з числа зниклих безвісти – саме військовослужбовці…
“Жити чекаючи” Львівщина
Ініціатива “Жити чекаючи” у Львівській області розпочалася у 2023 році у Миколаївській, Дрогобицькій та Шептицькій (Червоноградській) територіальних громадах. З осені 2024 психосоціальний супровід родин зниклих безвісти в межах проекту розпочали у Стрийській (у співпраці зі Стрийським «Будинком воїна»), Самбірській та Золочівській територіальних громадах. Загалом, команди супроводжують близько 400 людей, та у психосоціальних заходах та групах “рівний-рівному” взяли участь 500 бенефеціарів – родичів та близьких зниклих безвісти бійців.
Лідія Паламар, фасилітаторка “Жити чекаючи” у Миколаївській громаді, мама Захисника, заступника командира полку “Азов” Святослава Паламара “Калини”:
“Для мене “Жити чекаючи” це можливість бути з людьми і рух до наближення перемоги України. Адже коли ми разом, коли ми об’єднані та підтримуємо одна одну в час цієї страшної війни, невизначеності, тоді ми сильніші. А ми жінки, мами та дружини, сестри, маємо бути сильними заради своїх найрідніших”.
Оксана Блауцяк, фасилітаторка “Жити чекаючи” у Дрогобицькій громаді, дружина зниклого безвісти Захисника:
“”Жити чекаючи” – це той період, який я зараз проживаю, я цим зараз живу. На початках, коли мені задавали запитання “Що в тебе нового? Як ти?” я одразу відповідала, що живу і чекаю.
Я бачу як потребують цих зустрічей наші родини, з Дрогобицької ОТГ. І коли ми мали в січні таку собі відпустку, канікули, то родини телефонували і питали, коли ми будемо збиратися [ред. усміхається]. Отримуючи такі телефонні дзвінки, я розумію, що “Жити чекаючи” має продовжуватися і має об’єднувати людей масштабніше. Наших рідних поки немає, і мабуть підуть роки на їхні пошуки, беручи до уваги досвід інших країн, де відбувалася війна. Думаю, ми стикнемося з ще багато іншими викликами, тому ми повинні навчатися, об’єднуватися і продовжувати підтримувати родини”.
Останнього живого зниклого безвісти бійця у Грузії повернули через 25 років
Реалізація проекту “Жити чекаючи” в областях здійснюється у партнерстві з громадськими організаціями. У Львівській області – це ГО “Метта”, Рівненській – ГО «Дотичні», Чернівецькій – ГО «Тут і тепер», Дніпропетровщині – ГО «Форпост» та ГО «Берегиня». Власне, під час форуму для представниць проекту стала відкриттям діяльність ГО “Берегиня”, яка з 2016 року допомагає родинам полонених та зниклих безвісти військовослужбовців з Дніпропетровщини.
Голова організації – Алла Макух, мама бійця, який пройшов російський полон, керівниця-фасилітаторка “Жити чекаючи” Дніпропетровщина:
“Ми об’єднання мамів Дніпропетровщини, яких нажаль згуртувала війна. Ще з 2014 року ми опікуємось військовослужбовцями та їхніми родинами, і ми, як ніхто інший розуміємо та можемо підтримати, так як майже кожна з нас перейшли чи проходимо цей досвід. З початком повномасштабної війни обсяг роботи значно збільшився, тому до нас звертаються не тільки люди з нашої області. Наша організація співпрацює з військоматами та іншими організаціями, волонтерить та всіляко допомагає. Завдяки проєкту “Житти чекаючи” ми отримали значну підтримку у нашій діяльності, це суттєве підсилення. Адже проблематика зниклих безвісти є актуальною та потребуватиме уваги ще тривалий час. За досвідом війни у Грузії 1992-1993 років, спілкуючись у 2017 році з грузинськими матерями, ми дізналися від організації “Молодіні”, що перекладається як “очікування”, останнього живого зниклого безвісти військовослужбовця повернули через 25 років”.
Проєкт “Житти чекаючи”, що фінансується урядом Швейцарії, став значною підтримкою для ГО “Берегиня” та ГО “Форпост”, так як команди за принципом “рівний-рівному” навчаються нових методик психосоціального супроводу, та, як і інші громади мають розроблений алгоритм дій для допомоги родинам. В межах “Жити чекаючи” лише за 2024 рік команди надали підтримку 1400 родинам зниклих безвісти військовослужбовців з Дніпропетровщини. Власне, проєкт діє лише у трьох громадах області – Дніпровській, Криворізькій та Павлоградській. Тому масштаби проведеної роботи надзвичайно великі, адже поза “Жити чекаючи” звичайні українські жінки, серед яких мами та дружини військовослужбовців, волонтерять і наполегливо працють задля повернення бійців додому, до рідних.
“Жити чекаючи” Чернівеччина
У Чернівецькій області проєкт стартував у 2024 році у чотирьох територіальних громадах: Глибоцькій, Мамаївській, Кіцманській та Неполоковецькій. За цей час на супроводі в команди з’явилось 97 людей, близьких зниклих безвісти військовослужбовців. З 2025 року проєкт “Жити чекаючи” у громадах інтегрується та продовжується за підтримки органів місцевого самоврядування, волонтерської праці рівних помічників та інших організацій.
Серед родин, як і в інших командах спільноти, також у статусі рідних зниклих безвісти військовослужбовців і самі фасилітатори, рівні помічники. Хтось шукає чоловіка чи сина, хтось брата.
Любов Орендарчук, рівна помічниця у Глибоцькій територіальній громаді, сестра зниклого безвісти військовослужбовця:
“”Жити чекаючи” – це насамперед метод задля зібрання людей, щоб допомогти їм, та навзаєм отримати допомогу від них. Адже допомагаючи іншим допомагаєш собі”.
Оксана Скутельник, рівна помічниця у Мамаївській територіальній громаді, сестра Героя:
“Для мене “Жити чекаючи” – це навчитись жити з великою втратою… як продовжити жити, коли дуже боляче. Знання, які я отримала завдяки проєкту допомагають мені особисто, як рівній помічниці, так і моїй сім’ї. Завдяки зустрічам та знанням я бачу зміни в собі, в своїх рідних і тих людях, які приходять до нас на супровід”.
“Жити чекаючи” Рівненщина
У Рівненській області супровід родин, які проживають невизначену втрату здійснюється у Рівненській територіальній громаді, Костопільській, Вараській та Гощанській. В цілому, за неповний 2024 рік діяльності, команди допомогли 522 родинам зниклих безвісти військовослужбовців – бенефеціарам, які долучилися до заходів та груп “рівний-рівному”.
Одна з рівних помічниць “Жити чекаючи”, Юлія Сич з Вараської громади поділилась своїми емоціями про роботу в проєкті:
“В першу чергу для мене в “Жити чекаючи” важливе надання допомоги батькам зниклих безвісти, щоб вони зуміли знайти в собі віру на це очікування, щоб могли психологічно розвантажитися та менше сумували. Я дуже радію, коли вони усміхаються після наших заходів та груп. Мені важливо бути з ними разом, щоб батьки бійців, а вони різного віку, знали, що в них є підтримка, що вони можуть в будь-який час зателефонувати чи зустрітися, попросити про допомогу чи просто порозмовляти.
Ми таке практикуємо і в самій команді. У Варажі нас працює дружня команда у складі 5 рівних помічників. Ми спілкуємося щодня, навіть поза проєктом часто бачимось. Але, знаєте, ми всі взаємопов’язані. Я відчуваю особисто на собі підтримку від тих же родин. Тому ми всі проблемні питання вирішуємо тільки разом. За ці кілька місяців усі команди Рівненщини зробили великий об’єм роботи і його треба далі підтримувати. Тому що, на жаль, у нас з кожним днем збільшується кількість нових родин. І знаєте, якби не “Жити чекаючи”, я не знаю чи хтось би підтримував родини зниклих безвісти, так як ми усі. Маю на увазі не тільки Рівненську область, але усі команди проєкту. Я говорила і буду говорити, що наші люди, українці, розділилися на “до” та “після”. Бо є сім’ї, де є військовослужбовці, а в когось немає, і вони не можуть зрозуміти та підтримати тих людей, рідні яких на фронті. Що вже казати про безвісти зниклих… Вони не підтримають родин з невизначеною втратою так, як підтримуємо ми їх, адже більшість з нас їх розуміє”.
Що далі з “Жити чекаючи”?
Незважаючи на труднощі війни та обстановку в регіонах через обстріли рф, “Жити чекаючи” продовжує працювати надаючи допомогу та підтримку родинам зниклих безвісти військовослужбовців. Власне на Форумі відбулась не тільки презентація команд регіонів, ділення досвідом, досягненнями та успішними кейсами реалізованими впродовж 2024 року. Команди “Жити чекаючи” працювали над сенсами та філософією ініціативи й обговорювали шляхи розвитку спільноти в майбутньому.
Здебільшого іншим людям, спостерігаючи за роботою спільноти візуально помітно лише гарні фото та усміхнені люди на них. Адже, неможливо фізично показати біль та розпач родин зниклих безвісти військовослужбовців, чи емпатію команд “Жити чекаючи”, які надають постійну підтримку родинам. Але разом з цим, люди на фото через усмішки показують свою внутрішню силу. Силу, яку знайшли в собі для пошуків зниклих бійців, силу на очікування, силу на формування спільнот у різних громадах країни, які підтримують одне одного, допомагають армії та формують українське суспільство попри усі реалії сьогодення.
Проект “Жити чекаючи” підтримується Україно-Швейцарським проєктом «Психічне здоров’я для України» за підтримки уряду Швейцарії. Анастасія Ігнатюк, координаторка напрямку з Психічного здоров’я та психосоціальної підтримки MH4U, наголосила, що майбутнє проекту залежить від потреб громад. В деяких громадах ініціатива буде інтегрована в існуючі інституції, такі як благодійні фонди чи громадські організації, або ж центри соціальних послуг. В інших громадах проект продовжить свою діяльність самостійно, використовуючи накопичений досвід.
Зважаючи на емоції, які вирували під час прощання на Форумі “Жити чекаючи”, команди регіонів добре розуміють свою важливу роль у підтримці людей з невизначеною втратою. Адже війна в Україні проти російського окупанта триває вже 11 років.
