Більше року Леся та Олег Рудько чекали на позитивне рішення від державних органів аби взяти дитину у прийомну сім’ю. Їхня мрія здійснилася у червні 2023 року. Проте, мрія та реальність виховання дітей з інтернату стала для сім’ї Рудько великою несподіванкою.
У шлюбі Олег та Леся вже виховали чотирьох дітей, двох синів та двох доньок, яким давно виповнилося 18-ть років та які самостійно влаштовують своє життя. Ще задовго до повномасштабного вторгнення, п’ятнадцять років тому, пані Леся консультувалась і роздумувала над тим, як всиновити дитину. Але на той час масштаби бюрократії процесу усиновлення призупинили жінку. У березні 2022 року пара Рудько наважились вдруге, адже дуже хотіли допомогти дитині, яка залишилась без батьків через російське вторгнення. В червні цього ж року пакет документів на усиновлення був поданий.
– А що далі? Далі навчання та підготовка, довгий час очікування чи дадуть дозвіл взяти дітей.
– Дітей?
– Так [ред. усміхається пані Леся]. Ми з чоловіком вказали в заявці, що можемо взяти в сім’ю 3-4 дітей.
Коли почалася війна мене просто розривало. Я розуміла, що щось потрібно робити, діяти! Так, ми молились, допомагали в місті, але я вважала, що цього замало. І я запропонувала чоловіку допомогти чужим дітям, допомогти тим, хто втратив батьків через війну не потрапити в інтернат. Чоловік погодився, хоча насправді він не був в захваті від моєї ідеї…
Згідно правил усиновлення дітей-сиріт чи дітей, які позбавлені батьківського піклування, які перебувають на обліку, спочатку «пропонують» усиновлювачам з територіальної громади. Проте, якщо на обліку таких дітей немає, то Служби у справах дітей здійснюють пошук в межах району, пізніше області та в межах країни. Тому добрий задум пані Лесі, щодо усиновлення дітей, які втратили батьків через російське вторгнення, став неможливим.
– Виховуючи своїх власних дітей, я завжди мріяла всиновити дитину. Бо багато побачила різних дітей, працюючи головою Миколаївської районної спілки багатодітних сімей Львівщини «Щаслива родина». Мені завжди подобались великі сім’ї, де багато дітей, де всі дружні, підтримують одне одного, допомагають. Тому мені завжди хотілося допомогти якійсь дитині, яка позбавлена сімейного затишку і любові.
– Чи проводили для вас з чоловіком навчання перед взяттям дітей в сім’ю?
– Так, працівники Львівського обласного центру соціальних служб провели для нас та інших сімей, які хочуть всиновити дитину навчання. Розповіли про випадки, які бувають з прийомними дітьми, як на них реагувати, як допомогти дітям з інтернату адаптуватись в сім’ї. А я собі тоді подумала, що якщо мені вдалося виховати чотирьох дітей, то я зможу і з іншими дати раду… Проте, я собі не дуже уявляла, що нас з Олегом насправді чекає.
Влітку 2023 пара Рудько нарешті забрали додому, до Миколаєва, з одного дитячого будинку Львівщини трьох сестер, яким на той час було 17, 12 та 11 років.
Наймолодша дівчинка на той момент важила 23 кг, середуща – 31 кг. Вони обидві були маленькі та худі, що заледве доходили на обстеження до лікарні. Ми пройшли медогляд та обстеження у кількох клініках – виявили проблеми зі шлунком. А далі проблеми почали безперестанку сипатись… Виявилося, що діти не їдять. Тобто в інтернаті харчували їх добре та навчали, але самі діти не мали виробленої звички їсти домашню їжу, доглядати за собою, підтримувати порядок, гуляти на свіжому повітрі, навчатися тощо. Різні солодощі та чипси з сухариками їли, а звичайні страви, молоко, м’ясо, овочі – ні. Виявилося, що багато проблем тягнуться з глибокого дитинства, з того часу як вони були з біологічною матір’ю, яку пізніше позбавили материнських прав та забрали дітей в інтернат. Проблем було дуже багато, вони боялися всього нового та на це реагували емоційно, і нам з чоловіком, м’яко кажучи, довелося приводити дівчат до соціальної тями.
– Що на це все говорили самі дівчата? 
– Ми з Олегом робили все, що могли, аби догодити дітям. Купляли, що вони хотіли, створювали умови. щоб їм було комфортно. Але з часом зрозуміли, що нас обманюють. Бо часто було, що діти лінувалися пройтися і поїсти на кухні, тому й не їли, або несли їжу у ліжко. Самі наговорили всякого різного, що не можеш не повірити. То вже гени та досвід інтернату. Бо коли діти в інтернаті, вони вчаться брехати, виживати, викручуватися…
Ми багато з ними розмовляли, залучали психологів. От одна з розмов, питаю: «Що вам у нашій сім’ї не подобається?», відповідь: «Мені не подобається, що ви нас заставляєте їсти», «А що тобі не подобалося там, де ти жила раніше?», «А там не давали їсти» [ред. мається на увазі проживання з біологічною матір’ю]. Ну, де логіка? Тут заставляємо, там не давали.
– Як ваші біологічні діти зреагували на те, що у вас нові діти?
– Наші діти казали: “Робіть, що хочете, тільки щоб наші інтереси не порушували. Треба щось буде від нас – ми допоможемо, але це ваше рішення і ви за нього відповідаєте”. Так і є. Насправді мої дві доньки якраз мене дуже підтримали в важкі моменти. Бо мені місцями у вихованні дівчат було дуже не легко.
Після трьох місяців адаптації та лікування почалася у двох дівчат школа, а у старшої навчання в училищі. Поясню трохи, на той час як ми взяли до себе дітей найстарша дівчина закінчила 11-й клас. Відповідно нашим завдання з Олегом було допомогти їй поступити на навчання після школи. Ми багато розглянули разом з нею варіантів, і нам вдалося – дівчина поступила в одне з училищів Львова. На жаль, через довге перебування в інтернаті, їй було незручно доїжджати громадським транспортом, вона трохи боїться, то вона рідко приїжджала до нас з сестрами. Але в цьому виявилися свої плюси, вона навчилася давати собі раду і в гуртожитку, і в навчанні, і в спілкуванні з однолітками, розпоряджатися грошима. Зрештою вчилася бути самостійною, бо в інтернаті, на жаль, цього вчать мало. Звісно, що не обійшлося без проблем, місцями дуже серйозних, але ми з Олегом та завдяки підтримці наших фахівців Служби у справах дітей міської ради вирішили їх.
Після повноліття старша дитина Рудько перебуває на державному забезпеченні навчального закладу та є виведеною з прийомної сім’ї. Проте пані Леся підтримує контакт з дівчиною, допомагає вирішити побутові проблеми та проявляє материнську турботу до неї.
Знаєте, старша у такому віці, що не хоче порад, я й звісно не нав’язуюсь, але ми зідзвонюємось і розмовляємо. Я дуже побиваюсь за те, щоб дівчата не повторили долі своєї біологічної горе-матері. Часто їм кажу, що навіть тоді, коли ви облаштуєте своє життя, ми ж зможемо бачитись, збиратись разом, може колись привезете до мене свої дітей [ред. усміхається] Я б дуже цього хотіла… 
– Якби можна було повернути все назад, чи взяли б ви дітей з інтернату? Або можливо виникало бажання повернути дівчат в інтернат?
– Взяли б все одно. Тому що вони просто діти. Звичайні діти, які не мали нормальної сім’ї, мами, яка б про них подбала. Вони ні в чому не винні. Вони такі, які вони є, зі своїм характером, щось генетично закладено вже. Ми з Олегом своїм прикладом та вихованням намагаємося їм показати, що сім’ї бувають різні, де є дружба, любов, повага та дисципліна. Сподіваюся, що колись дівчата це зрозуміють. Попри всі проблеми і непорозуміння, дітей люблю, бо їх неможливо не любити. І разом з цим, хочу сказати, що люди помиляються, якщо думають, що дітям, які в інтернаті потрібна лише любов,солодощі та іграшки. Таким дітям, поміж любов, потрібна дисципліна та навчання самозарадності. Бо життя поза інтернатом зовсім інше.
Троє сестер називають прийомних батьків Рудько мамою і татом. Не мають жодного бажання повернутися ні до інтернату, ні до біологічної матері, яку пам’ятають. Обоє дівчат, що проживають в сім’ї, звикли до домашньої їжі, набрали вагу та потроху покращують своє навчання в школі. А Леся та Олег Рудько продовжують вкладати у виховання дівчат цінності, які допоможуть їм у майбутньому вірно побудувати власне життя.
Фото: Лесі Рудько
_____________________________
17 вересня в Україні відзначають День усиновлення, який співпадає з християнським святом Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. На території Миколаївської міської територіальної громади функціонує три прийомні сім’ї. У цих сім’ях виховується четверо дітей сиріт та п’ятеро дітей, позбавлених батьківського піклування. Ще 14 дітей в громаді позбавлених батьківського піклування та дітей сиріт знаходяться під опікою в одинадцятьох опікунів.
У 2017 році в Україні розпочалась реформа інтернатів. Мета реформи – створити умови, щоб дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах або мають проблеми зі здоров’ям, виховували в рідних, прийомних чи патронатних родинах. Згідно Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки, з 2020 року дітей влаштовують у дитбудинки платно, а вже 2024 заклади мали б розформувати. Проте, в уряді зазначають, що одне із питань важливе, яке вивчатимуть монітори реформи, стосуватиметься того, чи реально в умовах повномасштабної війни до кінця року завершити процес реорганізації будинків у центри медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям.
З 24 лютого 2022 року понад 8,5 тисяч дітей з різних причин опинилися без батьківського піклування. Станом на 2023 рік в Україні вже функціонують 2908 прийомних сімей, у яких виховують 5580 дітей, та 1308 дитячих будинків сімейного типу, де виховують 9011 дітей. Зазначила міністр соцполітики Оксана Жолнович під час зустрічі з делегацією ЄС для обговорення викликів у сфері захисту прав українських дітей та розвитку сімейних форм виховання.
До слова, за законом опікуни отримують на місяць на утримання дитини фінансову допомогу у розмірі 2,5 прожиткових мінімумів (до 6 років — 5680 грн, до 18 років — 7082 грн). Стільки ж отримують на дитину прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Якщо дитина з інвалідністю — то 3,5 прожиткові мінімуми (відповідно 7952 та 9915 грн). Проте, розмір грошової допомоги на усиновлену дитину виглядає по-іншому і дорівнює тій, яку батьки отримують від держави, народжуючи власну дитину. Сьогодні загальна сума допомоги становить 41280 грн, яка виплачується частинами протягом трьох років із моменту усиновлення дитини: 10320 грн — одноразово і 860 грн/місяць — протягом наступних 36 місяців.
Для того, щоб допомогти дітям, які потребують сім’ї, всиновити або створити прийомну сім’ю, можна звернутися на консультацію до Служби у справах дітей Миколаївської міської ради, вул. В.Великого, 6, м. Миколаїв.
