Спортсмен з Миколаївської громади Роман до повномасштабного вторгнення навчав дітей бойового гопака у школі “Шаблезуб”, є фанатом руху “Карпат”, а з 2023 року став військовослужбовцем 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ.
“До повномасштабного вторгнення я проходив службу за контрактом, але вона була у львівській частині і доволі тиловою. На той момент основний фокус був націлений на спорт – тренував дві секції з бойового гопака, паралельно виступав на змаганнях з ММА, кікбоксингу, рукопашного бою, заочно навчався в університеті фізичної культури і спорту. Активно фанатів і хуліганив за футбольний клуб «Карпати» і досі залишаюсь представником колективу «Прайд»” – розповідає Роман з позивним “Зуб” для блогу АЗОВ на Тribuna.com.
Ще з юнацьких років Роман роздумував над тим, щоб приєднатись до «Азову». Проте спорт хлопець розглядав як більшу персперктиву, тому вирішив залишатись у Миколаєві, де була змога поєднувати спорт та військову службу. Крайній рік перед повномасштабним вторгненням для Романа був найрезультативнішим, як для спортсмена. Хлопець проводив багато часу на спортивних зборах, був на піку своєї форми. Але ранок 24 лютого 2022 року змінив усе не тільки для Романа, але й для всіх українців.
“У мене була можливість залишитись служити в тиловій частині, в якій я проходив службу ще у 2021 році – там ставлення до спортсменів та їхнього розвитку було максимально лояльним. Але я так не зміг… Мені було просто соромно залишатись у Львові, коли більшість моїх друзів на війні”.
Найважче для бійця – це чути “коли тобі називають позивний побратима і страшну цифру «200». Думаю, з цим ніяк не можна змиритись і справитись. Просто обіцяю собі, що завжди памʼятатиму про них і ніколи не забуду. Тому і зараз хочу про них нагадати: «Охота», «Татар», «Бута», «Леві», «Адам», «Бар», «Продюсер», «Ярий», «Шарк» – назавжди в моєму серці!”
За рік в піхоті я зрозумів: той, хто забиває х** на копання – помирає. І той, хто спить на посту, як наші противники весною, теж помирає.
Крім великого бажання перевестись у легендарну бригаду “Азов”, Роман не зі слів знає, як відбивати російські штурми, перемерзати в холодних норах, ховатись від ворожих осколків чи дронів. Разом з цим “Зуб” вважає себе фартовим. “Щодо фарту, було багато ситуацій, коли прилітало майже під ноги – і ти залишався цілий-цілісінький. FPV, яке прилетіло біля нашої групи, і не розірвалось. Або ж, коли шолом чи навіть тактичні навушники ловили уламки. За рік, який я провів в піхоті, таких дрібних випадків було дуже багато. І водночас були випадки, коли хлопці після виконання завдання вже майже на точці зміни «трьохсотились», при тому, що це були місця, які ми вважали доволі безпечними. У нас є прикмета: не вживати слово «останній», а завжди змінювати його на «крайній». А також не фотографуватися групою перед завданням, а вже після його виконання. За рік в піхоті я зрозумів: той, хто забиває х** на копання – помирає. І той, хто спить на посту, як наші противники весною, теж помирає”.
Проте, фартовість іноді може задрімати.
Під час бойового завдання в Торецьку, евакуйовуваши побратима Роман отримав три поранення в задню бронеплиту: “…Ми дочистили будинок, закидавши його гранатами – і через це почалась сильна пожежа. Раніше ми ухвалили рішення витягнути тіло бійця з цього будинку. Коли це зробили, противник відкрив по нас вогонь з сектору, який мав би бути безпечним – і ми цього не очікували. Я зловив кулю в праве плече, ми перегрупувались і вирішили зайняти оборону на іншій вулиці. Коли перебігав туди з групою через перехрестя, противник, який сидів у засідці, знову відкрив по нас вогонь. Тоді я зловив ще одну кулю у праве передпліччя і відразу впав за маленький бордюр, використавши його як укриття.
Почав накидувати турнікет і почув, що по мені далі ведуть вогонь, вирішив швидко переміститись за будинок. Коли перебігав, побачив, що не дотягнув турнікет і витікаю. Накинув ще один і, перебігаючи, закручував його. Підняв голову і не зрозумів, де я. Так і відбився від групи. Взявши рацію, щоб вийти на звʼязок, побачив, що вона поламана через влучання кулі”.
Знесилений та знекровлений “Зуб” шукав своїх, вставав та падав намагаючись дійти до центральної дороги, та не натрапити на російського противника. На допомогу бійцеві підбігла місцева жителька: “Жінка сказала, що десь тут є дронщики. Вона підтримувала мене і забігала в кожен двір, шукала там наших. Коли побачив, що в одному із дворів їй хтось відповів, у моменті подумав, що завела мене до противника, скинув зброю однією робочою рукою і був напоготові їх зустрічати. Це виявились хлопці зі 100-ї бригади, які забрали мене до себе на позицію, провели конверсію, тим самим врятувавши мені руку”.
Поки Романа намагалися знайти, побратими до останнього вірили, що він живий, та дуже зраділи, коли через деякий час Роман вийшов на зв’язок сам не розумівши у якій він лікарні на той момент знаходиться.
Після реабілітації боєць повернувся на фронт, продовжує захищати Україну та щиро зізнається, що найкраще, що з ним сталося у російсько-українській війні – це знайомство з чудовими людьми, його побратимами.
Подякувати Роману та його побратимам можна здійснивши донат на важливий збір.
Матеріал та фото: на основі статті Дарини Калінчук для блогу АЗОВ на Тribuna.com.
